Особистісно орієнтоване виховання як інноватика в освіті

                            Клинцівська ЗШ І-ІІІст.

 Заступник директора з ВР: Приблуда Т.І.

                                 

Доповідь     на тему:

Особистісно орієнтоване виховання

 як інноватика в освіті

              Сучасне виховання має відігравати випереджальну роль у розбудові української держави, базуватися на кращих здобутках світової і національної культури, педагогічної теорії й практики, стимулювати соціалізацію особистості, її інтеграцію у життя суспільства, сприяти особистісному самовизначенню, самоорганізації та самореалізації.

Виховання є результатом нових соціально-економічних та культурних умов, що характеризуються новою гуманістичною парадигмою, особистісно орієнтованим підходом і ґрунтуються на принципах національної спрямованості, культуровідповідності, цілісності, акмеологічному, суб’єкт-суб’єктної взаємодії, адекватності виховання психологічним умовам розвитку особистості, превентивності, особистісної орієнтації,   технологізації. Саме ці принципи визначають ефективність системи   виховання.

Сучасне виховання здійснюється в контексті національної і загальнолюдської культури, охоплює весь навчально-виховний процес, грунтується на свободі вибору мети життєдіяльності, поєднує інтереси особистості, суспільства, держави і нації.

Найважливішими психолого-педагогічними умовами сучасного виховання є:

-         відповідність виховної практики засадам особистісно орієнтованої гуманістичної парадигми освіти;

-         ставлення до особистості дитини як до суб’єкта виховання;

-         перцептивна, комунікативна, інтерактивна взаємодія всіх суб’єктів виховного процесу;

-         створення необхідних умов для розвитку творчого потенціалу  особистості, перспектив її саморозвитку у  колективі;

-         захист і підтримка інтересів особистості дитини;

-         самоідентифікація та суспільно-значуще особистісне самовизначення дитини ;

-         стимулювання ініціативності та життєвої активності дитини;

-         створення і набуття практичних навичок, необхідних для особистісної гармонізації;

-         інтеграція  виховних впливів освітнього середовища;

-         практичне спрямування виховного процесу навчального закладу;

-         культивування цінностей особистості;

-          створення відповідного виховного середовища у навчальному закладі.

Сучасний виховний процес має стимулювати самоосмислення (усві­домлення себе в широких соціальних зв'язках і відносинах); самопроектування (постановка перед собою нових цілей); самореалізацію в різних видах діяльності.

 Застосування інноваційних виховних технологій та використання соціокультурного середовища — необхідна умова сучасного виховного про­цесу.

Це надихає на пошук нових моделей індивідуального розвитку особистості, розробку повних програм, проектів, змістом яких мають бути:

розвиток культури творчого мислення; спілкування; соціуму та бажання перетворити середовище культури самоорганізації в житті.

Завдання виховного процессу:

-         Інтелектуалізація пізнавальних процесів, розвиток мислення» пам'яті, уваги, оволодіння новими навичками спілкування й самоаналізу.

-         Удосконалювання психічних процесів — самоспостереження, самопізнання, самовиховання, саморегуляція почуттів, емоцій, розвиток уміння абстрактно мислити, самовдосконалення стилю спілкування.

-         Останнім часом у педагогічному середовищі значно зріс інтерес до використання системного підходу в навчанні і вихованні школярів, у керуванні житєдіяльністю освітнього закладу. Педагоги і керівники освітні закладів, які у своїй діяльності змогли переконатися в доцільності використання системного підходу, стають його прихильниками і прагнуть розширити рамки його застосування в педагогічній практиці.

       У XXI ст. пріоритетним напрямком оновлення змісту навчально-виховного процесу є гуманізація освіти, основана на гуманістичних цінностях. Ось чому авторитарно-дисциплінарні моделі навчання змінюються на особистісно-орієнтовані, суттєвими ознаками яких є навчання й виховання особистості, з урахуванням усіх психічних та фізіологічних процесів, які протікають в організмі людини.

     Це створення умов для творчості, саморозвитку та самовиявлення; це вироблення бажання і вміння завжди бути необхідним, корисним своїй країні.  Кінцева мета – це навчання й виховання саме такої особистості.

      Даючи базові знання учням в школі, треба навчити дітей вчитися упродовж всього життя, використовувати здобуті знання у практичному житті. В умовах сьогодення школа залишається єдиним соціальним інститутом, який може взяти на себе захист прав кожної дитини, які б забезпечували їй повноцінний особистісний розвиток у максимально можливому діапазоні росту її індивідуальних ресурсів.

    Сьогодні у педагогічній науці яскраво заявляє про себе особистісно-орієнтований підхід, який забезпечує створення нових механізмів навчання і виховання та ґрунтується на принципах глибокої поваги до особистості, самостійності особи, врахування індивідуальності.

    Межа між особистісно орієнтованим навчанням та особистісно орієнтованим вихованням досить не чітка, тому вчителі часто не розрізняють ці два поняття, а це є педагогічно некоректно. Адже існує чітке визначення поняття особистісно орієнтованого виховання: «особистісно орієнтоване виховання – новий тип виховання, що розвивається в постіндустріальному  суспільстві, сутність якого полягає в подоланні суперечності між вихованням «для всіх» і вихованням «для кожного» на основі повороту до особистості, її індивідуального творчого потенціалу» [11, с. 46].

       Особистісно орієнтований підхід має суттєво гуманізувати навчально-виховний процес, наповнити його високим морально-духовним переживанням, утвердити принципи справедливості і поваги, максимально розкрити потенційні можливості дитини, стимулювати її до особистісно розвивальної творчості. Особистісно орієнтоване виховання – це виховання методологічного типу, яке для свого обґрунтування звертається до всього універсаму соціально-гуманітарних наук і спирається на фундаментальні філософські, психологічні ідеї про людину і процеси її індивідуально-особистісного розвитку, про виховання як ціннісно орієнтований процес, про виховний простір як проекцію майбутньої суспільної поведінки дитини в соціумі тощо [14, с. 54].

 Методологія особистісно орієнтованого виховання ґрунтується не на протиставленні, а на сукупній реалізації і взаємному доповненні множини сучасних парадигмальних підходів. Її особливості полягають у тому, що вона:

-         орієнтує дитину як головну цінність і мету виховання (аксіологічний підхід); підтримує і розвиває суб’єктні властивості й індивідуальність дитини (особистісний підхід);

–           породжує у школярів особистісні смисли навчання та життя, вводить їх у світ культури (культурологічний підхід);

–           пробуджує творчий потенціал особистості (діяльнісний підхід);

–           стимулює школярів до самостійного вирішення власних життєвих проблем у нестабільному, невизначеному соціумі (синергетичний підхід)

 Аналіз філософської, психолого-педагогічної, історичної та методологічної літератури свідчить, що особистісно орієнтоване виховання бере наукове підґрунтя з історичної спадщини класиків вітчизняної філософії, психології та педагогіки. Ще в перших письмових пам’ятках давньоруської культури висловлені думки про виховання особистості. Князь Ярослав Мудрий вважав, що вихователь має звертатись до душі, серця і розуму дитини. Митрополит Іларіон в «Слові про закон і благодать» обґрунтовує необхідність особистісного спрямування князя у ставленні до своїх підлеглих. Володимир Мономах у своєму «Повчанні дітям» зробив спробу ввести гуманістичний принцип доброчинності в князівські стосунки   через особистісний підхід у вихованні молодих князів [16, с. 21].

      Педагогічна спадщина П. Беринди, І. Вишенського, Ю. Дрогобича, Лаврентія і Стефанія Зизаніїв, Є Славинецького, М. Смотрицького, К. Ставровецького,                 С. Оріховського та інших, пронизана ідеями особистісно орієнтованого виховання, пов’язаними з прагненням осмислити значення соціальних та природних чинників, що визначають процес становлення особистості.   Основою освітньої технології особистісно орієнтованого виховання стали теоретичні положення висвітлені у дослідженнях Г. С. Сковороди, К.Д.Ушинського, В. О. Сухомлинського, Я. Ф. Чепіги, І. Д. Беха, О. Я Савченка,             О. М. Пєхоти, тощо.

        Особистісно орієнтований підхід у педагогічній системі Г. С. Сковороди виявляється у розумінні вихователем думок, переживань, прагнень вихованця, у вірі в його благодатне особистісне начало.  Свій внесок у розвиток ідей особистісно орієнтованої педагогіки зробив український педагог К. Д. Ушинський. Він вимагав будувати виховний процес із урахуванням природи вихованця і розглядав виховання у тісному взаємозв’язку з психологією, анатомією та фізіологією людини.

     І. Д. Бех розкрив психолого-педагогічні засади створення  інноваційних виховних технологій та розв’язання соціально-моральних завдань, спрямованих на духовне зростання людини [2, с. 32].

    Принципово новий підхід до виховання започаткували у вітчизняній педагогіці кінця XX – на початку XXI ст. праці В. О. Білоусової, Т. Д. Дем’янюк,   І. А. Зязюна, О. В. Киричука, С. І. Подмазіна та інших. У їхніх дослідженнях пріоритетний перехід до суб’єкт-суб’єктної взаємодії передбачає ставлення до вихованця як до особистості, самосвідомого і відповідального суб’єкта власного виховання та розвитку. Такий підхід допомагає вихованцеві усвідомити себе як особистість, виявити та розкрити свої можливості, прагнути до самовдосконалення та самореалізації. Особистісно орієнтоване виховання – це виховання, центром якого є особистість дитини, її самобутність, самоцінність. Це визнання учня головною фігурою всього освітнього процесу. Визначаючи мету і завдання особистісно орієнтованого виховання, можна зазначити, що це процес психолого-педагогічної допомоги в становленні її суб’єктивності, культурної ідентифікації, соціалізації, життєвому самовизначенні

         

 Принципи особистiсно орiєнтованого виховання

      У центрі уваги особистісно зорієнтованого виховання стоїть дитина. Її творчі сили. Тому принципи, які визначають мету, стратегію, зміст, шляхи та засоби виховання, такі:

      принцип природовідповідності, який полягає в тому, що виховання має узгоджуватись із законами розвитку природи і людини, у відповідальності людини за подальшу еволюцію ноосфери в цілому та самої себе, у дотриманості того, щоб зміст, методи і форми виховання,  стиль взаємодії педагогів і вихованців враховували необхідність статевої та вікової диференціації, особливо при формуванні ставлення до здорового способу життя, навичок виживання у екстремальних умовах;

принцип гуманізації, що реалізується через особистісно зорієнтований підхід до організації навчально-виховного процесу та гуманітаризацію змісту і зазначає, що необхідно актуалізувати весь загальнокультурний потенціал дітей;

принцип культуровідповідності, який полягає у тому, що освіта має відкривати дитині вікно в світову культуру через сприйняття цінностей і норм конкретної національної та регіональної культури;

принцип системності, що вимагає системного підходу до організації життєдіяльності освітнього закладу на основі забезпечення цілісності становлення особистості;

принцип діалогічності, що передбачає співтворчість рівних партнерів: вихователя та вихованця, які взаємозбагачують одне одного;

принцип диференціації полягає у створенні умов для засвоєння змісту виховання в оптимальному для кожної дитини обсязі з урахуванням специфічної позиції дітей та дорослих (батьків і педагогів);

принцип інтеграції розглядається як основа реформування змісту виховання і передбачає переборювання диспропорцій між предметами, які збагачують особистість науковими знаннями, озброюють засобами діяльності, надають можливість художньо-образного сприйняття навколишнього світу, формують цілісне уявлення про сьогоденну реальність і утворення між ними суттєвих взаємовідносин;

принцип успішності, що спирається на мажорний тон загального шкільного клімату, на власні успіхи дитини у діяльності та моральній поведінці, що допомагає розкриттю дитини і відкриває нові можливості в «зоні найближчого розвитку»;

принцип творчої самодіяльності, що полягає у самоорганізації та розвитку інтересів дітей, практичному оволодінні різноманітними видами навчальної роботи, фізичної праці, спорту, мистецтва з подальшою реалізацією у діяльності;

принцип адаптивності, що є провідним принципом управління в умовах демократизації, коли на перше місце виходять «м'які» методи через створення умов та мотивацію.

  Особистісно-орієнтований підхід у вихованні передбачає: ставлення  вихователя до вихованця як до особистості, допомогу вихованцеві у  самоусвідомленні себе особистістю, у виявленні, розкритті його можливостей, становленні самосвідомості, самореалізації і самоствердженні. Саме цей підхід висуває у центр виховної системи  особистість, зосереджуючи увагу на необхідності створення комфортних, безконфліктних і безпечних умов для її розвитку, реалізації природних потенціалів. «Особистісно-орієнтоване виховання – це утвердження людини  як найвищої цінності, навколо якої ґрунтуються всі інші суспільні  пріоритети», – вважає І. Д. Бех [1, с. 43].

Процес виховання ґрунтується на таких принципах: Принципи виховання - керівні положення, що відображають загальні закономірності процесу виховання і визначають вимоги до змісту організації та методів виховного процесу.

   1. Цілеспрямованість виховання.

 Передбачає спрямування виховної роботи на досягнення основної мети виховання - формування всебічно розвиненої особистості, підготовка її до свідомої та активної трудової діяльності. Умовами реалізації його є підпорядкованість виховної роботи загальній меті, знання цієї мети вихователями і вихованцями, недопущення стихійності у вихованні, наявність перспектив, проектування рівня вихованості особистості відповідно до запланованої мети.

  2. Зв'язок виховання з життям.  Виховна діяльність школи має орієнтувати учнів на узгодження їх життєдіяльності з життям суспільства, посильну участь у ньому, готувати їх до трудової діяльності. Цьому сприяє використання у виховній роботі краєзнавчого матеріалу, ознайомлення учнів із суспільно-політичними подіями в країні, залучення їх до участі в громадській роботі.

   3. Єдність свідомості та поведінки у вихованні. Поведінка людини - це її свідомість у дії. Виховання такої єдності свідомості є складним і суперечливим процесом, оскільки формування навичок правильної поведінки набагато складніше, ніж виховання свідомості.

   4. Виховання в праці. Цей принцип вибудовується на ідеї, що формування особистості безпосередньо залежить від її діяльності. Спирається він і на таку психологічну якість, як прагнення дитини до активної діяльності.

  5. Комплексний підхід у вихованні. Ґрунтується він на діалектичній взаємозалежності педагогічних явищ і процесів. Втілення його в життя передбачає: єдність мети, завдань і змісту, форм, методів і прийомів виховання, а також єдність виховних впливів школи, сім'ї, громадськості, засобів масової інформації, вулиці; врахування вікових та індивідуальних особливостей учнів; єдність виховання і самовиховання; постійне вивчення рівня вихованості учня і коригування виховної роботи.

   6. Виховання особистості в колективі. Індивід стає особистістю завдяки спілкуванню і пов'язаному з ним відокремленню. Найкращі умови для спілкування й відокремлення створюються в колективі. Отже, цей принцип виховання зумовлений об'єктивними закономірностями розвитку дитини і відповідає природі суспільства.

   7. Поєднання педагогічного керівництва з ініціативою та самодіяльністю учнів. Педагогічне керівництво зумовлюється відсутністю в учнів життєвого досвіду. А, як відомо, виховання творчої особистості можливе за існування умов для вияву самостійності й творчості, схвалення ініціативи та самодіяльності учнів.

   9. Індивідуальний підхід до учнів у вихованні. Наприклад, важливою вимогою до організації виховного процесу і однією з умов підвищення його ефективності є індивідуальна корекція загальної системи виховання. Виховні заходи, які не враховують цієї вимоги, не зачіпають внутрішніх сторін особистості вихованця, а тому є малоефективними.

   10. Принцип системності, послідовності й наступності у вихованні. Виходить з того, що для формування свідомості, вироблення навичок і звичок поведінки потрібна система певних послідовних виховних заходів. Такі якості людської особистості не можна сформувати, якщо виховний процес являтиме собою випадковий набір виховних заходів, що матимуть епізодичний, а не системний характер.

  11. Єдність педагогічних вимог школи, сім'ї і громадськості. Ці вимоги мають охоплювати всі сторони навчально- виховної роботи школи, всі форми діяльності учнівського та педагогічного колективів, сім'ї, знаходити свій вияв у змісті, формах навчання та виховання, у правилах поведінки школярів, у стилі життя школи, її традиціях.

 Щодо головних ідей та принципів особистісно-орієнтованого підходу слід зазначити такі (за І. Д. Бехом):

- принцип самоактуалізації –в кожній дитині існує потреба в  актуалізації своїх інтелектуальних, комунікативних, художніх і фізичних  здібностей; важливо підтримати намагання дитини до прояву, розвитку  своїх природних та соціально набутих можливостей;

- принцип індивідуальності – враховуючи індивідуальні і особистісні особливості дитини , всіляко сприяти їх подальшому розвитку;

- принцип суб’єктності – індивідуальність притаманна лише тій людині, яка реально володіє суб’єктними якостями та повноваженнями; вміло використовує їх при побудові діяльності, спілкування та взаємин; необхідно допомагати дитині стати справжнім суб’єктом життєдіяльності, сприяти формуванню і збагаченню її суб’єктного досвіду;

- принцип вибору – педагогічно доцільно, щоб вихованець жив, учився і виховувався в умoвах постійного вибору, володів суб’єктними повноваженнями під час вибору мети , змісту і засобів навчання, поведінки, мотивів;

- принцип творчості та успіху – досягнення успіху в тому чи іншому виді діяльності сприяє формуванню позитивного «Я» – образу особистості, стимулює процеси самовдосконалення і самобудівництва власного «Я» ;

- принци довіри та підтримки – віра у творчі потенції вихованця, довіра до нього, підтримка його намагань до самореалізації та самоствердження замість надмірних вимогливості та контролю.

Виходячи із сутності особистісно орієнтованих технологій, вибір саме цих принципів є цілком слушним та обґрунтованим. Зміст кожного з них дозволяє зрозуміти основні підходи, яких слід дотримуватися під час розробки конкретної педагогічної технології зазначеного спрямування. Особистісно-орієнтовані технології стимулюють широке, вільне педагогічне варіювання на основі знання законів розвитку особистості. Такі технології створюють сприятливі умови для життєвого самовизначення вихованців. А це означає розкриття світу людських взаємин у всій їх складності й суперечності, виокремлення тих моделей взаємодії між людьми, які можуть вести до успіху. Висуваючи у центр уваги особистість, яка прагне максимальної реалізації своїх можливостей, відкрита для сприйняття нового досвіду, спроможна на усвідомлений і відповідальний вибір у різних життєвих ситуаціях, особистісно орієнтований підхід головною метою виховання проголошує набуття особистістю таких якостей, які б забезпечували вирішення різних життєвих проблем. Такі принципи орієнтують на формування особистості, її розвиток не відповідно до якогось зразка чи чийогось замовлення, а відповідно до природних здібностей. Особистісно-орієнтоване виховання, яке забезпечує дитині право на свободу вибору ціннісної позиції, на цінність людського духу й цінність життя взагалі, на можливість його дійового здійснення за наявності в неї установки на подолання дисгармонії в досвіді, поведінці, спілкуванні, діяльності. Таким чином, це є утвердження людини як найвищої цінності, навколо якої ґрунтуються всі інші суспільні пріоритети. Згідно з ними добро стає сутнісним визначенням людини; істина – лише засобом для розвитку її духовності.

    Важливим аспектом особистісно-орієнтованого виховання є реалізація  принципів педагогіки співробітництва. Актуалізується якісно нова професійна позиція вчителя сучасної школи. Йдеться про позицію, стрижнем якої виступає, за влучним висловом І. Д. Беха – «розуміння дитини», «визнання дитини», «прийняття дитини». Вихователь, і вихованець працюють у єдиному емоційно-чуттєвому діапазоні, який запобігає психічному напруженню як результату переживання небезпеки від некоректного вторгнення дорослого в дитячий світ. Дитина щоразу відчуває, що зустріч з вихователем відкриває для неї нові можливості як щодо емоційних вражень, так і щодо спілкування та вільної поведінки. Слід зазначити також, що саме вчитель, який працює творчо, в змозі вирішити важливу для школи проблему виховання особистості на підставі особистісно орієнтованого підходу. Творчість визнає характер відношень між вихователем та вихованцем, виступаючи одночасно, як мета (виховання творчої особистості), і як умова такого виховання (творчість, як поява нових особистісних структур) [22, с. 24].